Мене звати Владислава Павленко, я студентка УАУК, 4 курс. Я чула перші вибухи. Вікна тремтіла, сигналізація машин несамовито різала повітря. Я спочатку подумала про салют, але мені подзвонила бабуся з словами «Почалась війна».
Що гріє моє серце, це те, як всі українці згуртувалися разом проти одного спільного ворога. Не кожен може воювати, це треба зрозуміти. Не кожен може тримати зброю в руках і нищити ворога. Але є мільйон інших варіантів як можно допомогти.
Насамперед я хочу згадати не про себе, а про свого батька. Він працює хірургом і вже понад 10 років заробляє за кордоном, аби прогодувати всю нашу сім’ю. Як тільки почалась війна, він одразу повернувся в Україну. Зараз він працює у волонтерському госпіталі, який відкрили спеціально для наших поранених військових. Він – герой. Я була проти, хоч як інакше, я його донька котра хвилюється за безпеку батька. Однак я розумію чому він так вчинив і поважаю цей вчинок. Тому що це вчинок сильної людини, справжнього й щирого українця!
Я дуже не хотіла їхати з України. Тут мій народ, тут мій дім, але в мене є молодший брат, наш генофонд, котрий треба рятувати. Тому наразі я знаходжусь у Європі. Мені здавалось що я роблю замало, що гроші це ніщо, тому що інші віддають життя! Але із часом прийшло розуміння, що все правильно, що кожен має свою роль у цій війні. Що можна було зробити ще? Я стала на волонтерських облік у своєму місті, щоб допомагати українцям котрі приїзджають сюда.
Я впевнена що ми переможемо! Це питання часу. Тому за цей час ми повинні бути сильними й допомагати один одному. Як можемо: хто грошима, хто провізією, хто перевезенням. Не важливо як. Допомогти можна й просто словом, підтримавши людей у розпачі. Або стати членом кібер-війська! Тому будьмо сильні духом і дамо відсіч цим оркам.
Слава Україні!
